Матеріал від 8 червня 2010 року
Фото з igersukraine.tumblr.com
Звичка нової влади вирішувати правові проблеми всупереч написаним
'чорним по білому' законам викликає тривогу. Ціла серія юридичних нонсенсів,
від скасування місцевих виборів і до створення коаліції, не просто брак
елементарної правової освіченості. А що, якщо це тверезий розрахунок? Наслідки
можуть бути катастрофічними, аж до втрати незалежності.
І. З самого початку влада поводила себе дивно.
Дивно з точки зору елементарних законів управління країною, написаних науковцями-соціологами, політологами, юристами тощо. Розпочнемо з Макса Вебера.
Дивно з точки зору елементарних законів управління країною, написаних науковцями-соціологами, політологами, юристами тощо. Розпочнемо з Макса Вебера.
Прописна істина з перших курсів юрфаку - влада має бути легітимною і
легальною. Це ті дві якості, якими оцінюють здатність влади підкоряти і
обслуговувати. Кількома словами, легальність – здатність влади триматися в
межах права, як при становленні, так і при здійсненні. Легітимність – визнання
влади 'своєю' тими кого вона, власне, підкоряє.
Мета будь-якої влади після приходу максимально легалізуватися і легітимізуватися. Від цього прямо залежить її ефективність і подальше майбутнє. Однак, з приходом нової влади ми побачили дуже дивну річ. Ця команда почала діяти всупереч усім аксіомам.
Розпочнемо з легітимності. Боротися за дійсну, а не паперову
легітимність команді президента є кілька залізних причин.
По-перше – унікальний випадок, коли президента обрала меншість
громадян, а відрив від опонента лишав чимале поле для сумніву.
По-друге – керувати доводиться розколотою країною. При цьому, тріщина
сягає фундаменту і вимагає довгих років лікування. Іншими словами, будучи
безумовно легітимним в одній частині України, президент на ментальному рівні не
сприймається іншою частиною. Тобто маємо фактично 50% легітимності замість
обов’язкових 100%.
Єдиний вихід у такій ситуації обіцяно з самого початку – стати
президентом для всієї країни. І принаймні почати кроки до її об’єднання. Для
цього треба небагато. В політичній сфері – принаймні, дискусія про спільне
представництво різних політичних сил в межах коаліції, уряду національної
єдності тощо. В гуманітарній площині все ще простіше – просто не чіпати болючих
тем, не лізти брудними пальцями в рани і не натискати незрозумілих червоних
кнопок.
Це той мінімум, що був би достатнім, аби зробити крок назустріч тій
половині України, для якої прихід нового президента сприймався як апокаліпсис.
Але бачимо інше – з самого початку каденції нового президента і роботи
нового уряду нам демонструють, що легітимність їх аж ніяк не цікавить. Ще до
інавгурації президента цю владу освятила одна з християнських конфесій,
ставлення в Україну неоднозначне, та ще й за участі іноземного духовенства.
З перших днів гуманітарні міністри і віце-прем’єри цієї влади стали
запускати провокації, від яких півкраїни просто таки трусить
"паркінсон".
Далі кульмінація – харківські угоди, російські військові на вулицях Києва. Далі відвертий цинізм – відкриття пам’ятника Сталіну, освячене більш ніж красномовним мовчанням. І ось невеличка пауза під час якої, за цією логікою триває мозковий штурм на тему: "чим ще принизити українців?".
Здавалося б, далеко не дрібна, проте дріб’язкова помста за 2004 рік?
Можливо. Але саме це свідчить про те, що така річ як легітимність влади цією
самою владою цінується значно нижче, ніж задоволення від приниження ближнього.
Легітимність як така владі не потрібна. А звідси питання: "Керувати цією
країною найближчі роки вони не збираються?"
ІІ. Можна було б і далі списувати усе це дійсно на банальну помсту.
Проте, цього не дозволяє така якість нової влади як легальність. Вірніше
ставлення до неї. Початок нової влади – початок серії юридичних нонсенсів, які
вже не просто пояснити звичкою "рішать по-пацанскі" речі, які
вимагають непростих процедур.
Взагалі-то, праворозуміння українських політиків завжди лишало бажати
кращого. В усіх їх виникала одна і та ж проблема – коли правова норма прямо
суперечила політичному чи бізнесовому інтересу.
Тут можна виокремити два типи поведінки.
Перший – характерний для еліти часів другого терміну Кучми та єдиного
терміну Ющенка – деформувати правову площину під себе. Не ламати, а саме
деформувати, оскільки світоглядно чи просто за звичкою завжди відчувалася
потреба не переступати межу. Слід просто намалювати нову. З правом можна робити
що завгодно, ліпити з нього як з пластиліну, будь-які конструкції, лиш би вони
налазили на інтерес. І бажано не давали тріщин.
Виняток складали моменти, коли відчуття самозбереження політичного
зашкалювали і просто глушили інстинкти самозбереження правового. Наприклад
рішення КС про другий/третій термін Леоніда Кучми, хронічний розпуск парламенту
Віктором Ющенком, практика відклику суддів КС тощо.
Однак, і в цьому випадку з телеекранів виступали юристи і пояснювали ту
чи іншу позицію з правової оцінки. Народжувалися божевільні механізми, які
дозволяли досягати політичного результату умовно правовими засобами (приклад –
складення депутатських мандатів опозицією у 2007 році, аби таки з’явилися
правові підстави для розпуску парламенту).
Право було хворим, деформованим, право благало пощади. Але воно бодай
жалюгідно, але животіло і сподівалося на реформи. А тим часом відбувалося
незворотне. Якщо еліти ще шукали способи регулювати відносини у правовій
площині, то на побутовому рівні корупція і тотальний правовий нігілізм повільно
робили свою чорну справу. Це могло тривати дуже довго, це залишало надію на те,
що все колись зміниться. Але прийшов 2010 рік…
Друга модель поведінки. Характерна для 'первісного накопичення' початку
90-х, коли лише починався 'ребрендінг' права радянського на новий український
лад, коли ще не написані були правила гри і української правової реальності в
державі Україна ще не існувало. Проблема та ж сама: бізнесовий та політичний
інтерес (тут здебільшого йдеться про одне і те ж) конфліктує з правовою нормою.
Такі конфлікти вирішувалися просто, швидко, без вагань і аж ніяк не на користь
права. Потім можна було б пошукати 'отмазкі' і якось прив’язати остаточний
результат до правової площини.
Однак, самої поведінки право не зковує, не обмежує.
Такий підхід притаманний значній частині української "еліти".
Яскравий приклад – часи Щербаня на Сумщині. Проте, пов’язувати цю правову
субкультуру виключно до так званих "донецьких" було б не справедливо,
оскільки у різних частинах України вона представлена більш-менш рівномірно. Так
само, як і в різних владних командах.
З рештою, не "донецькі" навчили Віктора Андрійовича так
рішуче поводитися у 2007-му. Але менше з тим. до 2010 року такий підхід квітнув
на побутовому рівні, в окремих аспектах господарських відносин (т.зв.
"рейдерство"). У площині конституційного та адміністративного права
це було скоріше винятком.
Повторюся, так було до 2010 року…
ІІІ. І ось все змінилося. Вперше за часи незалежності на київському
владному олімпі з’явилися носії саме другого підходу. Політичний 2010 рік для
України розпочався справжнім 'краш-тестом' українського права. Удар перший –
фактичне скасування місцевих виборів. 'Це ж не можливо!!!' - чуємо німий крик
правових ідеалістів. 'А ось побачите;)' - мовчки кивають їм прагматики.
Цей же діалог повторився і при утворенні парламентської коаліції, і при
ратифікації "харківського пакту". І так удар за ударом, доки всім не
показали, що українське право мертве. Дух закону полишив його тіло.
Ви бачите? Те, що ви останні роки старанно пахтили і підмощували
подушками, аби воно сиділо прямо, - МЕРТВЕ!!! Ви йому поклонялися, підносили
дрібні жертви, дари й квіти. Тепер зрозуміло чому воно не відповідало на ваші
благання, не приносило світло істини у ваші життя!!! Тепер ви бачите, чому
випускники юрфаків торгують на ринках, а адвокати стали кур’єрами, які
доправляють підозрілі конверти суддям?!!
Українське право померло. Сталося це давно. І вбили його ми!
Нова влада, при всій її цинічності, на перший погляд - не більше ніж
трунар, який явно економить на матеріалі. І що ж нам показує 'розтин'?
Остаточно смерть пацієнта настала з відмиранням останнього, що так-сяк
діяло у цій правовій системі – Конституції. Істотні сумніви у життєздатності
останньої і про необхідність реформ говорили давно. А саме з 2004 року, коли до
неї внесено несумісні з життям зміни. Волі політиків на той час не стало, аби
запровадити реформи, які б повернули Конституцію до нормального життя. Хоча в
суспільстві існувала ціла низка життєздатних і компромісних для більшості
політичних сил проектів.
Так уже написано було у 1996 році, що Українська Конституція – закон
прямої дії. А це означає, що будь-яка людина, навіть без вищої юридичної освіти
чи просто, якщо вона вміє читати, може взяти текст Конституції, прочитати
написане чорним по білому знайомими буквами і зрозуміти саме так, як там
написано.
Без жодних алегорій, метафор, гіпербол чи переносних значень та
прихованих сенсів. В цьому розумінні текст Конституції – річ споріднена з
аксіомами геометрії чи таблицею множення.
Так було до 6 квітня 2010 року. Коли після рішення Конституційного суду
про чинність парламентської коаліції, стало зрозумілим, що правильно зрозуміти
зміст написаного в Основному Законі може лише людина, яка відповідає
кваліфікаційним вимогам до суддів Конституційного суду. Інакше існує ризик
зрозуміти написаний текст з точністю до навпаки.
Після цього текст конституції я став брати до рук з острахом. Вже після
21 квітня 2010 року, зробив висновок, що цей документ зайвий раз до рук
краще не брати взагалі.
Бо коло обраних зрозуміти правильно зміст Основного закону країни
звузилося ще більше і зараз зводиться лише до чинного Президента України.
Повірте йому на слово! А то ще вичитаєте в Конституції якусь дурницю.
Наприклад, про права людини чи суверенітет України. Не розумієте Конституцію –
повірте тому, хто розуміє.
Із того моменту, коли стало зрозумілим, що таке становище влаштовує
всіх, крім кількох тисяч мітингувальників і з десятка тисяч блогерів, можна з
упевненістю сказати Конституція як закон прямої дії припинила свої
функціонування. А це у свою чергу вплинуло на ще одну її якість – бути хребтом,
осердям усієї правової системи України. Зламайте цей хребет – правова система
посиплеться. Це лише справа часу. При цьому незначного.
Ситуація зовсім не унікальна для нашої історії. Не так давно, всього
лишень у ХІХ столітті українці користувалися Саксонським зерцалом і Литовськими
статутами. І це при тому, що на старті нашої державності ми мали
найпрогресивніші в усій Європі правові норми Руської правди. І цей приклад
далеко не єдиний. Втрата власної правової системи – історична закономірність
для України і обов’язково супроводжується втратою державності.
ІV. І ось настав час зібрати всі висновки до купи
Перше. Маємо дивну поведінку влади, яка просто відмовляється від двох
обов’язкових умов здійснення влади в державі. Поведінка президентської команди
вказують на небажання мати легітимну владу в цій країні. Принаймні в усій
країні загалом.
Друге. Маємо блискавично організовану серію юридичних нонсенсів, які
просто вбили Конституцію як норму прямої дії, і можуть призвести до
смерті українського права як такого.
Ви все ще думаєте, що це такий собі збіг? Більше нагадує артпідготовку
до атаки. Те, що нова влада різко взялася розчищати правову площину України від
руїн Українського права, говорить про те, що на їх місці має постати щось нове.
Варіантів тут може бути два. Перший – переустановлення, розбудова з
нуля правової системи. Радикальні реформи, після яких ми зможемо говорити про
інше, життєздатне Українське право й про іншу державу Україна. Це фактично те,
чого чекав народ від нової влади у 2004 році. І фактично те, заради чого
поставив нову владу у 2010-му.
Є й інший варіант – поширення на території України права іншої держави,
включення до іншої правової системи. Те, з яким скрипом і як невдало в Україні
запроваджувалася, наприклад, практика Європейського суду з прав людини. І з
огляду на те, як важко нам дається (вірніше не вдається) приведення
законодавства до стандартів ЄС, навряд чи слід очікувати на інтеграцію до
європейських правових систем.
Однак, з іншого боку маємо Російську Федерацію, правова система, якої
хоча не витримує критики з точки зору забезпечення багатьох прав і свобод
людини і демократичних стандартів, на фоні руїн українського права здається
надиво міцною і життєздатною. І, як показують останні події , готовою прийти в
Україну.
Отже, як усе буде далі?
Свіжу інформацію для роздумів підкинули проекти нових угод з Росією в
енергетичній сфері, оприлюднені виданням "Дзеркало тижня" (http://www.dt.ua/1000/1550/69304/).
Найбільше зацікавили положення про гарантування Україною в односторонньому
порядку недоторканності власності господарюючих суб’єктів РФ, їх дочірніх
підприємств та афілійованих товариств, які діятимуть на території України. Це
означає, що ці підприємства не нестимуть, відповідно до законів України,
відповідальності своєю власністю або коштами.
Отже, Україна вже не de facto, а de jure обмежує дію свого права на частині власної території!
І ця територія зростатиме по мірі поширення
російського бізнесу в Україні. Звичайно, це лише часткові обмеження, які
стосуються певних аспектів господарської діяльності. Однак, уже створюється
небезпечний прецедент.
За умови розвалу вітчизняної правової системи і дискредитації
українського права як такого, не виключене подальше застосування на підставі
міжнародних договорів правових норм Російської Федерації на території України.
Спершу - до певного кола правовідносин. Згодом - все ширше й ширше.
Рівно настільки, наскільки це дозволить українська (?) влада хронічним
зволіканням з реформами, а також прямими діями з включення України до різних
міждержавних об’єднань і подальшої здачі суверенітету, проведення уніфікації
українського права і судової системи з російською системою.
Фактично можемо сказати, що в Україні створені усі передумови для
правового поглинання Росією і зведення державної самостійності до мінімуму. Результат
– втрата державності і повернення до часів, відомих як tempus juris
ruthenicalis ("часи права руського"), коли про українське право
знатимуть тільки в окремих селах, до яких ще не добралася нова адміністрація.
І це не чергове квиління про те, як усе погано і як ми здаємо інтереси.
Адже маємо реальну альтернативу розвитку таких подій – повернення до
першого варіанту. Власне до того, чого вимагає ця держава з самого 1991 року –
жорстких радикальних реформ.