Матеріал від 20 вересня 2011 року
Фото з igersukraine.tumblr.com
"Політичні репресії" - саме так – не переслідування, тиск,
пресинг, цькування тощо.
І не інші більш м’які проте все ж кепські слова, якими не так давно
було заведено називати недружні дії тих у кого є влада проти тих кому ця влада
не подобається.
Проте, останні стосунки влади з опозицією та просто тими, хто цій владі
не подобається, називають саме словом "репресія".
Саме, так, як прийнято називати таку ж політику більшовиків у 20-30 роках.
Саме, так, як прийнято називати таку ж політику більшовиків у 20-30 роках.
Тоді репресіями стерто старе обличчя українського суспільства і
намальовано нове, яким ми і зараз милуємося.
Тобто за такою собі шкалою рішучості влади щодо опонентів, поставлено максимальну
оцінку.
При цьому думаючою, читаючою, пишучою, і просто "теревенячою по
кухнях" спільнотою це слово сприйнято без відчутних заперечень.
В чому ж суть репресій у форматі 2010 – 2011 років? Чого від них чекати
нам і самій владі?
Спробуємо розібратися.
Отже, трішки історії.
Якщо дуже спрощено, історію сучасних українських репресій можна
поділити на чотири етапи.
Перший – ті кілька років після проголошення незалежності, коли за
браком насильства з боку держави, всю цю тяжку працю перебрав на себе тоді ще
абсолютно (чи переважно) аполітичний криміналітет.
Тому про масові переслідування когось чи чогось за політичною ознакою
тоді ще не йшлося взагалі.
Далі, по мірі настання епохи "прагматизму", влада почала
оговтуватися і повертати собі ще не так давно такі звичні собі методи роботи з
опонентами. Поки, що соромлячись, нелегально і з залученням того самого
криміналітету.
Ось як описує це Юрій Андрухович у 2003 році в романі "Дванадцять
обручів":
… куди гіршими симптомами ставали дедалі очевидніше знахабніння влади,
а з ним і розмерзання в людях того внутрішнього пекла, що ім'я йому страх.
"Мені здається, - писав він у котромусь із листів, - безповоротно
завершується найщасливіше в історії цієї країни десятиліття. Дехто з моїх
приятелів має відчуття, що їхні телефони знову прослуховують".
Однак абсолютного повторення минулого бути не може: якщо колишня влада
розправлялася з інакшими через суди, табори і так звану психіатрію, то нинішній
тоталітаризм можна б назвати повзучим: він і справді підкрадається в темряві,
користуючись цілком кримінальними методами.
Одна справа - бути засудженим, хай і на закритому, неправовому, та все
ж, перепрошую, леґітимному процесі, де з високо піднятою дисидентською головою
ти красиво кидаєш голосні звинувачення системі, пам'ятаючи, що на Заході все
одно про все дізнаються, інша - бути цинічно викраденим якимись невідомими в
масках і задушеним під час тортур, а потім викинутим без голови посеред
пустиря.
Зникають безвісти політики, журналісти, грошові мішки і якщо згодом
когось із них навіть знаходять, то вже мертвим.
За всіма нез'ясованими обставинами дуже виразно прочитуються
хрестоматійні самогубства чи автомобільні катастрофи, ще декого впритул
розстрілюють у ліфтах або на сходах їхніх же будинків. До того ж, на такому сприятливому
тлі несамовито розперезалася і звичайна, неполітична злочинність…
Однак, перші ж спроби влади перейти у цій справі на більш відверті
стосунки і повернути політичне насильство до виключних прерогатив держави
призвели до появи терміну "кучмізм" і його закономірного наслідку –
Помаранчевої революції.
Як сприймати, те що було далі – предмет гострих суперечок, які тривають
і донині.
Попри численні звинувачення влади в "оранжевому терорі",
опозиція отримала істотні обмеження президентської влади, доступ до трибун,
мас-медіа, свободу дій, і представництво, що дозволяли проголошувати цілі
регіони наприклад "територіям без НАТО", чи проголошувати сумнівні
статуси для мов національних меншин, паралізувати роботу парламенту і двічі
стати владою (один раз остаточно).
Словом, в період "оранжевого терору" ці самі жертви терору
використовували увесь арсенал демократії та свободи слова на всі 110% і більше.
З цієї позиції твердження про терор і масові політичні переслідування
видаються дещо перебільшеними.
І ось настав четвертий етап, який ми переживаємо і нині. Для нього
також характерні нарікання опозиції на політичні переслідування, які тепер
відверто називають репресіями, і все частіше звучать з-за ґрат.
Крім цього, слово "репресії" вийшли за межі лексикону політиків,
по мірі того, як зросла їх "цільова аудиторія". Проблему підійняли
правозахисники.
Так, голова Харківської правозахисної групи, Євген Захаров робить
спроби систематизувати новітню практику політичних переслідувань:
Переслідування можуть спиратися на закон, коли проти особи порушують
кримінальну справу (або її права обмежують у зв’язку з порушенням кримінальної
справи за фактом вчинення злочину), або проти особи безпідставно застосовують
примусові заходи медичного характеру, зокрема психіатричні, чи обвинувачують у
скоєнні адміністративного правопорушення, або особа стає об’єктом позовів в
порядку цивільного чи господарчого судочинства.
Переслідування може бути цілком незаконним.
Йдеться, наприклад, про залякування в ході профілактичних розмов; погрози
звільнення з роботи або навчального закладу; позбавлення роботи і легальних
доходів; незаконні дії правоохоронних органів (побиття; незаконний збір
інформації про особу; незаконні стеження, затримання та обшуки; тощо);
перешкоджання поширенню інформації; примушення до вступу до певної політичної
партії; примушення до участі в заходах певної політичної сили і т. ін.
Ці дії можуть здійснюватися як державними посадовцями, так і
недержавними групами чи приватними особами за толерування таких дій державою.
Євген Захаров: "Визначення категорій, що стосуються політичних
переслідувань", портал ХПГ "Права людини в Україні" 14.02.11
Отже чи дійсно ми зараз маємо справу з тими ж політичними репресіями,
які так глибоко врізалися у сторінки нашої історії?
Чи йдеться пр. щось інше?
Відповідь можемо шукати по-перше у масштабності переслідувань.
Тут поки що явне відставання. Хоч це аж ніяке не виправдання, нинішні
потуги влади ще далекі від роботи репресивної машини в 30-ті роки та і решти
нашого тоталітарного минулого. Та головна відмінність зовсім не у цьому.
Спробуємо порівняти ситуацію "колись" і "зараз".
Зокрема, мотиви влади. Репресії радянської машини мали чітку, ідеологічно
обґрунтовану мету змінити суспільство, цілеспрямовано знищуючи конкретні групи
громадян.
Чи існують настільки далекоглядні плани у нинішніх організаторів
переслідувань? Не можна виключати, аж такі глобальні зміни в нашому суспільстві
припускаються, проте зовсім не обов’язково, а як скоріше "побічний
продукт".
Поглянемо на діяльність нинішньої влади, у інших напрямках, наприклад у
тому ж проведенні реформ. Анонсуються далекоглядні плани у реформуванні
пенсійної системи. На практиці – реформа обмежується лише прописанням в
законодавстві, нюансів, що полегшують стосунки з МВФ, проте ігноруються такі
концептуальні речі, як впровадження інших рівнів пенсійної системи,
удосконалення солідарної пенсійної системи тощо.
Або ж реформи судової системи – жодних докорінних змін, відчутних
суспільством – лише напівзаходи, що призвели до більшого узалежнення суддів. Те
ж саме можемо сказати і про потуги в інших напрямках.
Проте, загальний висновок – глобальні наміри і мізерний результат на
виході. Що і визнав Президент на останньому засіданні комітету реформ.
А от якщо знову повернутися, до практики минулого, побачимо, що за
радянської доби репресії стали страшним і ефективним засобом проведення
страшних, проте ефективних для тодішньої влади реформ (колективізація,
модернізація і т.п.)
Парадокс?
Які ж дійсні мотиви того, що зараз називають "політичними
репресіями"?
Очевидно, що трансформації в українському суспільстві за головну мету
не ставляться.
Щоб відповісти на це питання, слід поглянути на увесь апарат насильства
держави Україна, як на будь-який механізм, що забезпечує життєдіяльність
пострадянської влади.
З усіма її совковими метастазами. Для порівняння можна взяти будь-що –
від міністерства до райдержадміністрації чи комунального ЖЕКу.
Які головні спонукання діяти у подібних структур? Якщо покладатися на
усвідомлення обов’язку забезпечувати наші з Вами права у тій чи іншій сфері,
або просто виконувати ефективно свою роботу – глибоко розчаруємося.
За такого підходу той самий облавтодор чи ЖЕК може перебувати в стані
абсолютного спокою роками.
Тут діють дещо інші принципи. А саме потреба – у не так у здійсненні,
як у демонстрації здійснення своїх функцій. Звісно не нам з Вами, а органам
вищим за рівнем, і за ланцюгом розподілу державних фінансів.
Екс-губернатор Сумщини Павло Качур назвав подібний підхід у чиновників
"Принципом камбали", за звичку цієї тварини (мається на увазі звісно
камбала, а не чиновник) відстежувати лише те, що відчувається згори.
Тобто активність у роботі відбувається лише у випадках, коли наприклад
та чи інша структура стала не вельми приглядною у рейтингу статпоказників і тим
самим привернула до себе небажану увагу згори.
Або ж є інші об’єктивні причини для "ривка" - наприклад,
наближення тієї чи іншої дати.
Інші мотиви – коли діяльність такої структури просто супроводжують
діяльність іншого роду. Більш подібної до приватного бізнесу ніж до виконання
основних функцій. Виконуючи за кошти держави, громади чи громадян замовлення
"потрібних людей".
Діяльність правоохоронних органів в Україні керується тими самими
принципами. Правда має свою специфіку. А саме те, що основна їх робота –
здійснення легального насильства з боку держави.
Що вони успішно і роблять за тим же "принципом камбали" чи
виконуючи замовлення. Інакше вони чинити просто не можуть. Це суперечило б
самій сутності постсовкого чиновництва.
Що роблять, наприклад, комунальні служби до дня якогось державного
свята – посилено ремонтують, фарбують, метуть. Значно інтенсивніше ніш
зазвичай.
Тому чи слід дивуватися, що наприклад саме до Дня Незалежності у нас
розкриваються політичні змови і теракти?
Головні замовники, вищі за владним поверхом, посилено граються в
"партійне будівництво" і створення "єдиної та міцної"
політично однобарвної вертикалі. Ці тенденції враховано. Кожного почуто.
Відтак, маємо профілактичні бесіди, масовий "відлов
екстремістів", "боротьбу з корупцією за політичними ознаками" і
все те, що склалося у пазл під назвою "політичні репресії а ля 2010-2011
роки".
Переймається навіть стиль замовників.
Робота за часів "помаранчевої влади" проводилася завуальовано
і більш "акуратно", щоби, не дай Боже, не порушити видимість демократичного
процесу в країні. Нині ж це зовсім не обов’язково.
Починає відчуватися стиль роботи кремезних хлопців з Донбасу.
Стиль лише загострює, акцентує ознаки "репресій". Проте не
лише. Саме тут криється диявол.
Зміна стилю роботи правоохоронних органів – поява нових прецедентів.
Відтепер колишні посадовці можуть розраховувати не лише на тепле місце в
опозиційному кабміні чи на почесне звання депутата-опозиціонера, як раніше.
Тепер є й інший варіант – не вельми зручне місце на нарах як мінімум у
СІЗО. В кращому випадку – політичний притулок десь у недружній країні, перелік
яких відтепер стане значно ширшим.
І просто дивно що нинішні владні мужі, маючи такий досвід не приміряють
роль нинішніх опозиціонерів на себе? Чи все ж приміряють?
Нинішня правоохоронна система є ключовим механізмом не збереження
нинішнього політичного режиму, як багато хто думає, а в першу чергу збереження
самої себе. Будь-яка зміна влади для неї проходила порівняно безболісно.
І не бачу причин, щоб у цьому плані щось змінювалося.
Тож питання – хто хвіст а хто собака? І хто ким буде виляти у разі
чого?
Побачимо незабаром, під час першого ж серйозного політичного зрушення.
До нових парадоксів.