Централізація всього в країні триває. І партійність – лише один з її інструментів

Матеріал від 01 жовтня 2011 року

Фото з igersukraine.tumblr.com

Bся історія партійного будівництва в незалежній Україні – історія переходу від політичного плюралізму початку незалежності до однопартійності в найбільш дикому її вигляді.

Від свободи поглядів і дискусії до диктату єдино правильної точки зору (наразі кон’юнктурної, на ідеологію не спромоглись, поки що). Від логіки в абсурдному виконанні до абсурду з залізною логікою.

І це ще не кінець.

Вітаю у віртуальному політичному глосарію “Парадокси”. З Вами Андрій Тарнаруцький.

“Поштовики розбудовують первинну організацію Партії регіонів”. Гордо було заявлено на офіційному сайті держпідприємства, завдяки якому громадяни отримують чи не отримують листи. Олюднення Партії регіонів – головна задача решток Народної партії, заявив український спікер. Низка цих та подібних заяв змусила згадати ще одне джерело парадоксів нашого життя – партії, та партійне будівництво.
Отже, як завжди – коротенька історія питання.

Україна, після цілої епохи однопартійності з проголошенням незалежності увірвалася у вир багатопартійності. Створення нової партії ставало результатом чи не першого ж внутрішньопартійного з’ясування стосунків. Брунькування партій стали синонімом демократичного процесу в стилі 90-х.

Звісно, впливовості партій як інституту це аж ніяк не сприяло. Скоріш навпаки – призвело до цілковитої марґіналізації мастодонтів української політики, що стояли біля витоків української незалежності. Ще один наслідок – створення цілого масиву партійних організацій, юридично правильно оформлених, але ні фінансово, ні організаційно не життєздатними. Це зіграє свою роль на подальших етапах.

Так, чи інакше, сучасне політичне обличчя країни сформували не партії в класичному їх розумінні – численні республіканці й демократи з їх нескінченними комбінаціями й варіаціями. І навіть не рухівці.

Ставка на суто партійне будівництво виявилася програшною. Далі мейнстрім завдали процеси зрощення влади, бізнесу й, чого гріха таїти, криміналітету. Для цього в умовах посиленої імітації демократичного процесу, потрібно було обзавестися й партійними іпостасями. Це робилося і створенням партійних структур “з нуля”, звичайним купуванням вже готових партій “під ключ”, або просто проникненням і захопленням. Тут уже питання смаку та стилю.

Так чи інакше, відбулося ще одне умовне розшарування партійного середовища. З маси нежиттєздатних чи напівжиттєздатних партій виокремилася партії фінансово спроможні. Завдяки обслуговуванню інтересів певних угрупувань.

Такий собі “другий поверх” партійної системи. Саме тут переважно мешкали так звані “парламентські партії”, хоча і цей поділ є достатньо умовним. “Перший” же поверх – щось середнє між відстійником для аутсайдерів (це для принципових) і такою собі “біржою” партійних обгорток для чиїхось амбіцій.

Головною ознакою партбудівництва в цей період є згортання внутрішньопартійної демократії. Замість союзу “бідних і затятих” партії перетворилися на “бюро замовлення політичної музики”. В кращому разі. В гіршому – формальним прикриттям для ФПГ (а той ОПГ).

Втім, не слід не помічати спроб суспільства продукувати нові політичні проекти (в тому числі й місцеві) всупереч цим двом тенденціям. Спроби не припиняються, оскільки, виборці зберігають попит на партії, з одного боку, відверто не “куплені” кимось конкретно чи в складчину. З іншого боку – здатні забезпечити досить дорогу участь у політичних процесах.

Давати гроші на вподобаний політичний проект виборець не звик. Спроби залучення бізнесу традиційно засуджуються.

Тож усі технології фандрейзінгу в Україні зазнали краху. А з ними й нові проекти, які знову змушені обирати між “першим” і “другим” поверхами.

Як би не сперечалися з цього приводу, виборчі блоки також не змінюють картини. Деякий час блоки були такою собі ілюзією виходу з політичного забуття для маргінальних партій. Блокування не набуло серед них достатньої масовості. Новостворені об’єднання не надто відрізнялися за потужністю та підтримкою від партій, з яких їх створено. Зате вже можна було “відтягувати” якийсь мізер електорату і тим самим привертати до себе увагу “зубрів”. Приклад – потрапляння у 2007 році представників дрібних правих партій до списку НУ-НС замість альтернативного проекту “Українська правиця”.

Що ж до більш успішних проектів, які завдяки блокуванню потрапляли до парламенту й місцевого самоврядування, брали участь у формуванні виконавчої влади, то й тут почалися процеси розшарування. Одразу ж заговорили про просто блоки і “мегаблоки”. Відрізнялися чомусь не за кількістю інтегрованих партій, а за кількістю інтегрованих ресурсів.

Це було останнє “розшарування”, на цьому технологія блокування себе вичерпала. Централізація прийняття рішень всередині партій і блоків досягла такого рівня, що різниця між ними фактично стерлася. І у функціонуванні, і у формуванні. Процес бокування партій, наприклад в БЮТ, мало чим відрізнявся від поглинання дрібніших опозиційних проектів Партією регіонів у 2007 році.

І ось час для новітньої доби партійного будівництва. Вона продовжує тенденції попередніх років щодо концентрації і зменшення кількості партій, що реально діють і формують політичну систему Україну.

Незадовго до президентських виборів промайнула реальна перспектива створення двопартійної системи (ПР+БЮТ). Перспектива цікава, оскільки в ідеалі могла являти собою такий собі національний, демократизований (?) варіант російської “тандемократії” (колективний Путін проти колективного Мєдвєдєва). Втім, не склалося. Схоже, двопартійна система просто суперечить якісь політичній українській кармі, дао (чи як це можна назвати?).
Нові реалії партійного будівництва – вперте крокування до системи однопартійної. Заміщення партійними кадрами посад в органах влади – річ логічна і закономірна. Це можна навіть було б назвати цивілізованою практикою, якби не декілька “але”.
“Але” перше – партійність у цьому разі мала б стосуватися певного кола політичних посад, відмежованих від суто адміністративної господарської та іншої роботи.

“Але” друге – на ці посади мали б приходити професіонали від партії, а не навпаки.

На практиці процес пішов у протилежному напрямку. Чиновники, керівники господарюючих суб’єктів, ніби далекі від політики, масово кинулися в лави правлячої партії. Що ж, в принципі, поведінка для них звична. Такі “припливи” і “відпливи” траплялися й раніше (наприклад, НСНУ, Єдиний центр тощо). Але це, знову ж, - лише одна зі стадій процесу.

З “натовпу” почали вирізнятися персони, що вирішили, зберігши посади, обрати собі альтернативну партію, достатньо лояльну до чинної влади і, водночас, достатньо від неї відсторонену (тут яскраві приклади Сильна Україна, Рідне Місто та ін.). Ще один варіант для сміливіших – лишитися позапартійним. І варіант для геть буйних – залишатися в опозиційній партії. (як показує практика, не надовго).
За всіх варіантів доля “заблудших агнцев” однакова – втрата посади або “правильна” партійність.

Робота проводилася методами різної інтенсивності, але централізовано та організовано.

Так, після місцевих виборів масово стали регіоналами керівники органів місцевого самоврядування (від кого б не були обраними). Те ж сталося з керівниками місцевих органів виконавчої влади, державних підприємств тощо.

Втім, досі це пов’язувалося з особами, вже обтяженими посадовими обов’язками, які, як відомо, вимагають певної лояльності до влади й начальства. Нова хвиля партійного призову масово торкнулася рядових громадян, які мали нещастя опинитися в залежності від ново- чи старонавернених керівників. Таких прикладів було безліч і раніше. За тією ж логікою, скажімо, у 2004-му році працівники Правекс-банку агітували в робочий час за кандидата в президенти Л. Черновецького (керівника банку). Але знову ж “але”. І суть його полягає в тому, що цього разу це по-перше масово, по-друге, централізовано. А це вже практика навіть не авторитарної, а тоталітарної системи.

На Сумщині спершу спробували погратися в мережевий маркетинг. А потім, вочевидь збагнули, що за формою споруджені “піраміди” на диво схожі на щойно створену “єдину вертикаль”. Хіба що дорожчі і поступаються повноваженнями. Тому одне замінили іншим. Результат – відтепер “партійні осередки у нас розбудовують поштарі”. І вони у цій справі не єдині.

І от підходимо до ключового парадоксу. Вся історія партійного будівництва в незалежній Україні – історія переходу від політичного плюралізму початку незалежності до однопартійності в найбільш дикому її вигляді. Від свободи поглядів і дискусії, аж до відокремлення, до диктату єдино правильної точки зору (наразі кон’юнктурної, на ідеологію не спромоглись, поки що). Від логіки в абсурдному виконанні до абсурду з залізною логікою.

І це ще не кінець. Ніби рівень концентрації в одних руках повноважень достатній для виконання всього обіцяного на всіх попередніх виборах. Але увесь час треба більше. Централізація всього в країні триває. І партійність – лише один з її інструментів.

Які ж наслідки? Не будемо говорити про імідж країни за кордоном, про це нині говорять достатньо. Так само очевидні наслідки для суспільства – зріти до своєї власної ефективної демократії ми будемо ще на покоління довше.

Найцікавіші висновки для влади. Надто інтенсивне ущільнення загрожує новими тріщинами. Візьмемо для прикладу Партію регіонів. Партія переживала кілька хвиль інтенсивного розширення. Одна з них – 2005-2007 роки. Коли задля успіху на виборах поглиналися дрібніші опозиційні проекти (партії “Союз”, “Нова Демократія” та ін.) Це було виправдано. Але виправдано в умовах відносно чесних і демократичних виборів. Виправдано на певному електоральному полі. Головна перевага – мобілізація електорату.

Головна загроза – посилення відцентрових тенденцій всередині партії. Щодо останнього є два рецепти – роздача посад і преференцій, ну і, звісно, невдалі полювання.

Візьмемо нинішню ситуацію. Процеси відбуваються схожі. Щоправда, вже в країні не демократичній, а авторитарній (дехто додає майже). Замість конкретного опозиційного сегменту, чітко зорієнтованої частини виборців – усе суспільство. Замість Кушнарьова й Костусєва не лише Литвин і Тігіпко – а й решта громадян. Подивимося знову на переваги й загрози.

Чи відповідає це головній меті політичної сили – перемозі на виборах? Явний “перебор”. Такі перегини дають ефекти протилежні очікуваним. Звісно, якщо припустити, що вибори і далі будуть демократичними. Якщо ні, то сенсу у такому партійному будівництві взагалі немає.

Що ж до загроз, то всі вони залишаються і примножуються. Ми вже бачили перші спроби подолання відцентрових тенденцій всередині Партії регіонів: неодноразові перенесення з’їздів партії, рекордна кількість міністрів та віце-прем’єрів в уряді тощо. І це вже зі старту. Як буде розвиватися ситуація далі – побачимо. Але партія розбухає. Однопартійців та їх угруповань все більше.

Апетити обмежувати і узгоджувати буде все важче. І робити це скоріш за все доведеться на фоні кризи, обіцяних непопулярних реформ і жорсткої економії.

Виходів з такої ситуації є принаймні два. Або продовжувати нинішню практику розширення партії й команди відповідно. Але у такому разі задля ефективності доведеться різко змінити методи спілкування з впливовими однопартійцями (останнім ходити на полювання не раджу).

Або замість того щоб зганяти всіх у великий партійний колгосп, зібрати команду професіоналів, здатних здійснити обіцяні реформи не залежно від кольору партквитка.

До нових парадоксів.

http://sumynews.com/blogs/2212/czentralizacziya-vsogo-v-krayini-tryvae-i-partijnist-lyshe-odyn-z-yiyi-instrumentiv